Ліричний відступ

Ліна Костенко


Такий чужий і раптом - неминучий.
Химери хмар задушать горизонт.
Земля вдихне глибинно і жагучо
на вишняках настояний озон.
Мені нестерпно, душно, передгрозно.
Ліловим чадом туманіє без.
Гудуть ліси, риплять дубові кросна,
парчеву зливу виткавши з небес.
Лягла грози пульсуюча десниця
на золоте шаленство голови.
Мені, мабуть, ніколи не досниться
сліпучий спалах чистої жаги.
Гроза мені погрожує громами,
закутий біль спинає на диби.
Нехай смакують почуття гурмани,
а ти стихія - любиш, так люби!
Чи ще тебе недоля не намучила?
Чи не сліпить грозою ткана ніч?
Люблю.
Чужого.
Раптом - неминучого.
Тужу тонкою млістю передпліч.

На старих фотографіях мертві сміються.

На старих фотографіях  всі молоді. 

За роками людина сама себе кличе. 

У зіницях печалі, як в чорній воді,
відбиваються люди, дерева, обличчя.

І стонадцятий сніг ті поля притрусив,
і уже прилетять не ті самі лелеки.
Біля каси такий незворушний касир,
зафіксовану мить вибиває, мов чеки.

Білі, білі обличчя у чорній воді,
неповторні обличчя навік зостаються.
На старих фотографіях всі молоді. 

Ліна Костенко                                                                                    

Добрий ранок, моя одинокосте!

Холод холоду. Тиша тиш.
Циклопічною одинокістю
Небо дивиться на Париж.
Моя муко, ти ходиш по грані!
Вчора був я король королів.
А сьогодні попіл згорання
Осідає на жар кольорів.
Мертві барви.
О руки-митарі!
На мольбертах розп‘ятий світ.
Я – надгроб‘я на цьому цвинтарі.
Кипариси горять в небозвід.
Небо глухо набрязкло грозою.
Вигинаються пензлів хорти.
Чорним струсом палеозою
переламано горам хребти.
Струменіє моє склепіння.
Я пастух. Я дерева пасу.
В кишенях дня,
Залатаних терпінням,
Я кулаки до смерті донесу.
Самовитий – несамовитий –
Не Сезан – не Гоген – не Мане –
Але що ж я можу зробити,
Як в мені багато мене?!
Він божевільний, кажуть. Божевільний!
Що ж, може бути. Він – це значить я.
Боже – вільний…
Боже, я – вільний!
На добраніч, Свободо моя!

Ліна Костенко

Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині
є хтось такий, як невтоленна спрага.

Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.

Ірина Жиленко

ЗВЕРШЕНО КЛОПІТ ЛІТА
Повний гороху кошіль. Мак зі стіни звиса.

Осінь, ласкаво прошу в хату мою і в сад.

Викопано картоплю, моркву і буряки.

Пахнуть до мене кропом в погребі огірки.

Всього мені доволі. В сінях. У комірчині.

Стіни свої знадвору вкрила соняшничинням.

Сохне в печі насіння. Бродить наливка з терну.

В горах яскріють синьо вихололі озера.

Звершено клопіт літа. Вікна в садок розкрито.

Листя летить по світу. Viva vita!

Ледве світа о шостій. Лампи тривожне коло.

Осінь, вродлива госте, прошу до столу.

Я небагато прошу в долі за труд мій тихий.

Щоби здоров’я трошки. Друг. І дитя. І книги.

Трохи доріг... І досить! Слави? Та бог із нею!

Наворожи мені, осінь, мудре натхнення!

Наталія Шульська

ТИ ЖІНКА...

Ти жінка, бо маєш сто перснів на пальцях,
Годинники в тебе вмирають раніше,
Вони від чекань – передчасні старці,
І ти за осінні тумани сивіша.
Ти жінка. М’яких п’ять махрових літер,
З тюльпанами губ, які коле щетина.
Ідеш на підборах – стихає вітер,
Як пес, тобі лащиться в ноги невинно.
Ховаєш в кишені ребро Адама,
Щоб там, де зустрінетесь, повернути.
Чорнослив ночей роздала до грама
І впала в останнє вікно салютом.
Ти жінка-Ікар, бо сягаєш неба,
Хоч крила не раз уже воском стікали,
Як лялька вуду, ти тягнеш до себе,
А потім своїми ж руками вбиваєш.
Ти пахнеш лакосте, ваніллю, борщами,
А плачеш лише у подушки плече.
Досвідчена й сива, ще дзвониш до мами,
Молитви її п’єш,як воду, натще.
Ти носиш глибоке, мов біль, декольте,
У ньому весь світ, як горіх, розчавиш.
І Бог тебе любить, напевно, за те,

Що чай з ним опівночі пити сідаєш.

Ірина Жиленко

Спадав той день фіалками у сніг,
 Ходила туга, ніжна і красива.

І сніжну косу, і льодинки ніг
Вже кутав захід у вишневу гриву.
Ходила туга, жалібно ридала,
Ламала руки, як пахку калину.
А вечір фіолетово спадав
Фіалками у сніг той
сумносиній.
Стріпнувся ліс. І бризнули фіалки
З-під ніг коня.
І впали ненароком
Холодних квітів сині-сині скалки
В сумне, вабливе, променисте око.
Гули дуби, як корабельні реї.
Промчав по снах гарячоокий вершник!
І спалахнув у пурпуровій верші,
Розкинутій зрадливою зорею.
Виспівуй, туго! Дай мені покласти
Тобі на груди серце полохливе.
...Спадав той день фіалками у щастя.
Ходила туга, ніжна і вродлива.

Є.Плужник

Стережися неба нічного!
Порожнечі його німій
Мало зору твого, і много —
Якщо душу відкриєш їй!Зачарує. Приспить. Зруйнує.
Звідки?.. Нащо?.. Навік… Кудись…
…І м’ятеться, м’ятеться всує
Твій бентежний дух…
Стережись!